“... НАЧЕ АРФИ СПІВ!… “

”Не тіла ради, не тіла
Терпів Спаситель знущання
І випив чашу страждання –
Не тіла ради, не тіла!”

Початок нашого століття… Львів…”Молода Муза”… Поезія… Романтизм…Молодість… Ці слова ніби самі собою якось інтуїтивно підсвідомо поєднуються, вони співзвучні між собою. І це не дивно, бо поетичну течію, що називається “Молода Муза” творили молоді люди, та ще мабуть епоха, в яку вони жили.
Хто ж були ці молодомузівці, молодомузці чи музаки, як вони самі себе називали, що зблиснули на горизонті української літератури на початку століття?
До цієї молодої когорти належали – Михайло Яцків, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та інші.
Проте “Молода Муза” не була “організацією” в звичайному розумінні цього слова – не було обліку членів Музи, не було ані статуту, ані програми. Це скоріше був мистецький клуб літераторів, до якого крім того тяжіло багато творчої молоді, яка працювала в різних галузях мистецтва – композитори, скульптори, живописці, фейлетоністи, письменники…
Були серед молодомузівців – або коло них – “богемісти”, “митці життя”, талант яких більше розкривався в розмовах, аніж у творах…Місцем зустрічі молодомузівців була кав’ярня “Монополь”.
Що ж являла собою “Молода Муза” як мистецьке явище? В жартівливому вислові М. Рудницького, що молодомузівці нагадували подружжя, яке постійно сперечається, але жити одне без одного не може, є глибокий сенс.
Молодомузівців об’єднувало щось більше, ніж товариські стосунки молодих літераторів, художників, музикантів, що сходилися до кав’ярні на площі Бернардинів поговорити про мистецькі проблеми. Їх об’єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, визволитися від побутового етнографізму і включитися в русло загальноєвропейського культурного розвитку.
Одним з найталановитіших молодомузівців був поет Петро Карманський. Його перша збірка “З теки самовбивці” є учнівським наслідуванням “Страждання молодого Вертера” Гете, а також “Зів’ялого листя” І. Франка з їх прийомом художньої містифікації. Та в наступних книжках він утвердився як оригінальний поет зі своїм творчим обличчям.

--------------------------------------------------------------------------------
Карманський Петро Сильвестрович народився 29 травня 1878 р. в містечку Чесанові (тепер знаходиться на території Польщі) в родині теслі. Закінчив Перемиську гімназію, потім навчався на філософському факультеті Львівського університету, але через матеріальні нестатки змушений був припинити навчання. В 1900 – 1904 рр. навчався в колегіумі Ватикану, а по його закінченні повернувся у Львівський університет. У 1907 р. брав участь у боротьбі студентської молоді за український університет у Львові, за що був ув’язнений і провів місяць у тюрмі. Вчителював у гімназіях Тернополя та Львова. Став одним з учасників літературної групи “Молода Муза”.
Перші вірші Петра Карманського були надруковані в 1899 р. в журналі “Руслан”. Того ж року вийшла перша його поетична збірка “З теки самовбивці”. До молодомузівського періоду творчості поета належать його збірки “Ой люлі, смутку” (1906), “Блудні огні” (1907) та “пливем по морі тьми” (1909). Про саму “Молоду музу”, її учасників і загалом атмосферу тогочасного літературного і культурного життя у Львові письменник розповів пізніше у книзі спогадів “Українська богема” (Львів, 1936).
В роки першої світової війни Петро Карманський деякий час працював у Німеччині та Австрії в таборах українських військовополонених разом з Богданом Лепким та Василем Пачовським. Багато років письменник проживав за океаном, переважно в Бразілії (з 1922-го по 1932 рік), редагував газету “Український хлібороб”. Після повернення на батьківщину на початку 30-х рр. до 1939 р. працює учителем гімназії у Дрогобичі. Цей період життя і творчості поета відбитий у збірках “Al Fresco” (1917), “За честь і волю” (1923) та поемі “Плач бразилійської пущі” (1926).
Після встановлення на західноукраїнських землях Радянської влади Петро Карманський викладає у Львівському університеті. У 1940 р. прийнятий до Спілки письменників України. У 1944 – 1946 роках був директором Меморіального музею Івана Франка у Львові. У 40-50-і роки вийшли поетичні збірки поета “До сонця” (1941), “Поеми” (1941), “На ясній дорозі” (1952). В останні роки життя поет здійснив переклад “Божественної комедії” Данте, перша частина якого вийшла 1956 р. у співавторстві з М. Рильським, дві наступні досі чекають виданння.
Помер Петро Карманський 16 квітня 1956 р. у Львові.

Із збірки “З теки самовбивці”

* * *
Немов літа, минають дні…
Морози кригу стали.
Гадав забуду…Ні та й ні!
Немов замерзлі стали
У серця муки: жаль, туга,
Надії, мрії, горе –
Зціпіли в серці, мов гора,
Немов ледяне горе.
Неначе відьомська дуга
Із моря воду п’є,
Так з мого серця гадь-туга
Поволі кровцю ссе.
Як той, що жде на крайній суд,
Що смерть чи волю дасть, -
Так нудно дні мені пливуть,
Приносять муку, страсть.

* * *
Цвітом ти мене дарила…
Чом він цвів лиш день?
Ти сама його садила
Й виполола спень!
Чом вінок ти розірвала,
Що я сплів був сам?
Ти з собою все забрала –
Лишила бур’ян…
Чом марою ти розплилась
Від моїх жалів?
Піснь мою так заглушила,
Наче арфи спів!…

Із збірки “Ой люлі, смутку!”

* * *
Забудь мене, дивись байдуже,
Як я поволі з туги в’яну,
І не питай мене чи дуже
Ятряться в серці давні рани.
Хіба ти винна, що недоля
Між нас поклала яр розлуки?
Кого розлучить люта доля,
То як йому бажати злуки?
Забудь, не плач, що ти не в силі
Отерти сліз з очей каліки,
Вони самі прихнуть в могилі…
Забудь мене, забудь навіки.

* * *
Тебе нема, нема спокою,
Нема де серце прихилить,
Безмежний сум снуєсь за мною
І, мов та сирота, квилить.
Снується сіра тінь задуми,
Як сумерк серед сонних піль,
Веде з собою скорбні думи
І незміримий, лютий біль.
Снуються спомини кохання,
Пестливих слів, солодких мрій,
Будують в серці храм страждання
І гріб нездійснених надій.
І чую злобний сміх наруги,
Що, гей та тінь, за мною йде,
І западаю в пропасть туги:
Моя кохана! Де ти? Де?
Тебе нема, нема спокою,
Нема де серце прихилить,
Безмежний сум снуєсь за мною
І, мов та сирота, квилить.

* * *
Ми не зійдемося ніколи,
На сім проваллю смутку й болю,
Мене зігнуть важкі мозоли,
А ти – ти може знайдеш долю.
Підем противними шляхами:
Тебе суєтний світ пригорне,
А над моїми слізоньками
Буде сміятись горе чорне.
І все вечірньою порою,
Коли заплаче дзвін покійних,
Піду шукати за тобою
Стежками смутків безнадійних.

Та ми не стрінемся ніколи
На сім проваллю туги й болю,
Мене зігнуть важкі мозоли,
А ти – ти, може, знайдеш долю…

* * *
А все ж таки мені здається,
Що я діждуся свого свята,
Що ти прийдеш колись до мене
І заговориш як до брата.
Прийдеш, як мрія, що зродилась
З безсонниці, зітхань і туги
І щирим словом зачаруєш
Мої застарілі недуги.
Мені здається… Чи сповниться
Моя надія – сам не знаю.
Я квітами прибрав хатину
І терпеливо дожидаю.

НАД КОЛИСКОЮ
Люлі, синку! Сонце скрилось,
Потонуло в темний бір,
Темне небо заясніло,
Запінилось морем зір.
Спи, дитинко! Люлі, люлі.
Люлі, синку! Най повіє
Над тобою легіт мрій,
Усміхнися, наче сонце,
Ясна зоре, раю мій!
Спи дитинко! Люлі, люлі.
Спи, пахуча яра квітко!
Дише легіт, дощ крапить,
Набирайся росту, сили.
Бо пізніше так жарить…
Спи, дитинко! Люлі, люлі.

СТИХ V
(з циклу “Надгробні стихирі”)
Не тіла ради, не тіла
Терпів Спаситель знущання
І випив чашу страждання –
Не тіла ради, не тіла!
Його кервавиця змила
Твою душевну проказу,
Твої душевнії врази
Його кервавиця змила.
Тому не марнуй ідеалів,
Не кидай черні під ноги,
Нехай не топчуть безроги
Поривань – ідеалів.
За них прийдеться платити
Багато, дуже багато!
Шануй же бісери – злато –
За них прийдеться платити!

Із збірки “БЛУДНІ ОГНІ”

Заспів
Коли б я мав якісь надлюдські сили
І володів огнем пророчих слів,
Я б отворив усі давні могили
І воскресив усіх мертвих борців.
Діла героїв, може б розбудили
У ваших жилах кров Залізняків…
Коби я мав якісь надлюдські сили
І володів огнем пророчих слів!
Коби я міг всі кривди зобразити,
Які вам творить злоба ворогів!
Я рад у вашу душу перелити
Ропуку всіх замучених рабів:
Може, вона змогла б перетопити
Ваш вічний плач на грім грізних кличів…
Коби я міг всі кривди зобразити,
Які вам творить злоба ворогів!

Двигну тебе на крилах туги
VI
Двигну тебе на крилах туги й жалю
До висоти надземного видіння,
Спов’ю тебе солодкою печаллю
І дам тобі на скронь символ терпіння.
І в погляд твій ввіллю таку принаду,
Якої ніт в самого херувима,
Потім, як раб, до ніг твоїх припаду
І дам тобі ім’я : Неумолима.
Я здумаю про тебе дивну чутку,
Що рознесе ім’я твоє світами,
А сам уп’юсь кривавими сльозами
І втоплюся в бездоннім морі смутку.

VIII
У мріях я тебе злеліяв,
Як цвітку хорої мімози,
І від землі вітрець повіяв –
Розплився чар, остали сльози.
Лишився твір уяви й злуди,
Як ясний привид херувима,
І з тої хвилі в моїх грудях
Банує туга невтишима.

Якби знати…
Якби знати той сміх, що ранить, гей мечом,
І наповнює душу грозою,
Я зайшов би ся весь сатанічним сміхом
І забрав би вам хвилі спокою.

Я скрутив би з наруг замашистий батіг
І шмагав би вам серце до крові,
Може, цинізм гіркий і диявольський сміх
Найчив би вас трохи любові.
Якби знати той плач, що на серце паде,
Як могучі акорди сонати,
Я ридав би щосил, як дитя, що іде
Незаслужену кару приймати.
Я зілляв би весь жаль, що в душі накипів,
У якусь розпучливу канцону,
І гримів би до вас, як пророчий напів,
Як плачі похоронного дзвону.
Якби знати той лік, що всипляє чуття
І душевнії лагодить болі,
Я поклав би на всім сірий хрест забуття
І не лаяв би світа, ні долі.
Я просив би вас всіх, як безумних сліпців,
Що під храмом про голод говорять,
І в безоднях душі погребав би свій гнів –
Зі словами: не знають, що творять…

Із збірки “Пливем по морі пітьми”

* * *
Приходиш до мене, як мрія весняна,
Як срібнопромінна досвітня заграва,
Приходиш, як біла таємна сноява –
Така невловима й незмірно кохана!
І я з боговінням корюсь перед чаром
Твоєї принади й солодкої мови
І горнусь до ебе всім смутком і жаром
Самітнього серця, що мліє з любови.
І чую : при тобі весь смуток мій тане,
Як сніг, що зникає при теплім промінню.
Чого ж моє серце так плаче і в’яне,
Як цвіт пасіфлори, що тужить в затінню?
Відійдеш від мене, як мрія весняна,
Як урвана фраза дивної сонати.
Не раз моя туга ме гірко ридати
За щастям, що блисло, гей фата моргана.

* * *
Ні, ти не винна! Ти свята без плями,
Ти непорочна, як роса на цвіті.
Булась для мене сонцем на розсвіті
І херувимом з райськими піснями.
А я, небачний, посягнув рукою
По авреолю чистої мадонни…
І ти розплилась, як видіння сонне,
А я остався з вічною тоскою.
Скрізь чую шелест крил твоїх пречистих
Й ніяк не в силі тебе призабути.
Снуюсь, як Каїн, по шляхах тернистих,
А серце точить вічний біль покути.

Палімпест
Позволь мені, пташко, до тебе сказати,
Лиш нині – потім вже най дієсь, що хоче…
На вулиці пустка, під вікнами хати
Задумана липа молитву шепоче,
А в серці так гірко – несила мовчати!
Повім тобі казку. В далекому краю
Шум моря зродив їх святеє кохання
Й розкрив перед ними містерію раю.
Потім дія друга: болюче розстання
І жаль його плакав, ридав од одчаю.
Потім… Шо ж! Ти зблідла?.. Боїшся, кохана?
Не бійся: я нерви твої пошаную.
Пішли літа смутку, згоїлася рана,
Здоровий організм зміг смертну отрую –
І все проминуло як фата - моргана.
Що ж ! Ви посмутніли? Ся розв”язка драми
Для вас прозаїчна? Що діяти, душко?
Часи романтизму давно вже за нами…
Однак для розради повім вам на вушко:
Сей лицар ще й нині впиваєсь сльозами…

СODA
О, не гудіть мене, що я співак зневіри,
Що від моїх пісень заносить пліснь гробів,
Не ремствуйте, брати, що я з моєї ліри
Умію викликать лиш тихий плач рабів.
Я син часу, дитя всіх інших смутків, болів,
Всіх ваших скорбних дій і всіх нових недуг,
В моїй душі лежить гніздо всіх ваших молів :
Безсильних поривань, і сліз і вічних туг.
Я чую се, брати, і каюсь до загину,
Що дався все нести струям безплодних мрій,
І плачу, що мої літа пішли без чину
В дожиданню, коли озветься клич : на бій!
Ні, не гудіть мене, не ремствуйте на мене:
Вкажіть моїй душі новий, ясніший путь.
Кругом безмежна ніч і серце поранене
Привалює одчай. Ох, вдартеся у грудь!..

Із збірки “Al Fresco”

Політична школа
Не дивуйтеся, брати, що я, як дипломат,
Велю вам потоптать ідею правди й честі,
Мудрецеві є у всім компасом софізмат:
Посеред шляху кинь, як ти не в силі нести.
Ви знаєте мене: не трус я й слабодух,
І я держусь, як ви, гріхами фарисейства.
Та знайте, там вгорі такий повіяв дух,
Що (inter nos) для нас конечний дух лакейства.
Ви новики єще… Я знаю, що не раз
Збунтується душа на закоик до облуди.
Та це пусте, друзі! Спідліться тільки раз,
А вже потім… потім якось воно вже буде…
А впрочім, дипломат, це, бачите, жонглер,
А в совістісвоїй він римський Ян дволичний.
Ним мусить кермувать девіз: voque la galere !
Що з того, що комусь він видасться безличний?
Простіть, що я багно у душу вашу вніс,
Якщо вас ще болить, мені ви в очі плюньте!
(Для справи можна й це…) І серед щирих сліз,
В ім’я святих ідей молю вас: дрібку схруньте!

Із збірки “Осінні зорі”
* * *
Ти знов мене з летаргії збудила.
Зустрілися – і я немов ожив,
Влилася в мене чудодійна сила.
Який же я веселий і щаслив!
Так в сонці квітня оживають квіти,
Що цілу зиму спали без чуття.
Зустрінемся, і сонце з хмар засвітить,
Бо ти для мене – джерело життя.
При тобі дух мій дивно молодіє
І замірами неба достає.
Моя ти Діва, вимріяна мріє!
Моя ти пісне, все-усе моє!

--------------------------------------------------------------------------------